| Summary: | Цьогоріч виповнюється десять років, як пішов із життя один із найталановитіших та найбільш контроверсійних сучасних українських письменників – Олесь Ульяненко. Проте його творчість і за життя не отримувала належної професійної рецепції остільки, оскільки з багатьох об’єктивних та суб’єктивних причин літературознавці та критики послуговувалися якщо не хибною, то принаймні не надто продуктивною методологією. Відтак мета пропонованої статті полягає у тому, щоб на прикладі одного із найбільш суперечливих романів письменника „Син тіні” запропонувати альтернативний до традиційних зразків фахової рефлексії варіант теоретико-літературного аналізу, ґрунтованого на засадах тілесно-міметичного методу розгляду художніх творів. Завдяки цьому зроблено висновок, за яким зміст аналізованого твору визначається аж ніяк не морально-етичними аспіраціями, а таким антропологічним корелятом, як корелят бажання, спрямованим, зокрема, на подолання смерті, а отже, на утвердження життя, позаяк са́ме реалізація відповідного корелята, пов’язана з онтологічними категоріями „життя” та „смерть”, здатна „пояснити існування людей. Не як стада, а як людей…” (Ж. Лакан). Щобільше, у цій же онтологічно-антропологічній площині надаються на розгляд і реляції між чоловіком та жінкою. Отже, у романі Олеся Ульяненка „Син тіні” змальовано аж ніяк не „звіринець”, хай навіть і „людський”, і не парад садистичних девіацій, тим більше „ідеологізованих” чи „естетизованих”, не кажучи вже про якийсь там „демонізм злочинних дій” – йдеться у цьому творі, натомість, якраз про людей, що до нестями бажають хоч якось відбутися. Про людей, що бажають бути принаймні „синами тіні”, бо претендувати на статус тих, хто здатен на власну тінь, вони, либонь, неспроможні.
|
|---|
