| Summary: | Переклад з англійської та коментарі Катерини Сінченко
Перекладено за виданням: Stanley Fish, Is There a Text in This Class? The Authority of Interpretative Communities, Cambridge, Mass.: Harvard University Press 1980, – S. 303-321.
Ще від часів Платона критики засвоїли відношення між автором і читачем, а також наслідки впливу літератури на читача. Скажімо, згадка про арістотелівське тлумачення трагедії з погляду емоційності, яку вона, себто трагедія, викликає; лонгінівське тлумачення піднесеного під кутом зору особливого впливу на читача; гораціївське усвідомлення відповіді аудиторії як фактичної детермінанти; вордсвортівська характеристика поета як «людини, що говорить з іншими»; чимало критики, що стосувалася функціонування поетичного мистецтва як такого. Імпліцитне розглядається як модель комунікації інтерсуб’єктивізму, тобто суб’єктивізм автора передбачає і суб’єктивізм читача через усталений означений текст.
Із кінця шістдесятих років ХХ ст. чимало американських науковців і критиків почали розглядати цю модель зв’язку та висувати пропозиції щодо ретельнішого вивчення того, що насправді відбувається з читачами, які зрештою є не просто порожнім лантухом. Яка роль читача у цій «домовленості» (як називає один науковець)? Щодо опозиції «читач-відповідь» теоретики мають розбіжності у своїх припущеннях, методах, вживанні термінів чи висновках, однак усі вони заперечують причетність «нової критики», котра спирається на аналіз формальних властивостей літературного твору (the work itself), і з чого випливають такі самі реакції [відповіді] й інтерпретації. Справді, історія суперечності серед конкуруючих інтерпретаторів намагається це спростувати.
Учитель і письменник Стенлі Фіш (нар. 1938) набув слави завдяки моделі «читач-реакція [відповідь]», а в 1967 р. поступово почав розвивати власну теорію інтерпретації. Його есей, спочатку як частина лекцій (1979 р.), стає першим кроком у розвитку його нової моделі. Фіш полемізує зі вченням про цілісність тексту та вважає читачів активними учасниками творення (побудови) смислу. Читання – це діяльність, так би мовити, дія в процесі, тому завдання критика – аналіз «розвитку реакцій читача на слова, та як ті реакції взаємопов’язані у часі з наступними [реакціями]». На думку Стенлі Фіша, ключовим словом є «досвід»; підзаголовком його “Self-Consuming Artifacts” (1970) є «Досвід літератури XVII століття» (“The Experience of Seventeenth-Century Literature”). Виявлення та відкидання прихованого формалізму в його ранніх працях знайшли відголос нині, що дає змогу твердити, що будь-яке розпізнавання формальних одиниць залежить від інтерпретуючої моделі, з якою читач має бути вже ознайомлений; у самому ж тексті не випадає знайти формальні одиниці. Спираючись на те, що модель «читач-реакція [відповідь]» соліпсична, схиляючись до анархії та відмовляючись від літератури, наділеної своєрідними безвідповідальними інтерпретаціями, Фіш розробляє концепцію інтерпретації спільнот: «Смисл і текст, створені спільнотами, не є суб’єктивними, бо вони залежать не лише від одного індивіда, а й від суспільної та традиційної точок зору».
У праці «Як я припинив хвилюватись та навчився любити інтерпретацію» (“How I stopped worrying and learned to love interpretation”) (1980), відстоюючи та пояснюючи свою позицію, а також спростовуючи деякі закиди, Фіш описує розвиток власної теорії, яка нині зараховує читача й текст «у ширшу категорію інтерпретації» (under the larger category of interpretation). Однак створивши нову модель, Фіш припускає, що теорія все ще перебуває у процесі трансформації, а також існує чимало інших проблем, яким слід приділяти увагу.
|
|---|
